slovo_gazeta (slovo_gazeta) wrote,
slovo_gazeta
slovo_gazeta

Яворівський писака ч. 2

Чого, Чому, нарешті для КОГО і навіщо, робив оце ВСЕ Володимир Олександрович… Яворівський?..

Пошлемося на п.Володимира Литвина…

Він усе-таки – академік, політик.

«… В Україні реабілітація безпіпідставно засуджених розпочалася з другої половини 1988 року, а 13 вересня для її координації (аби її скоординувати, скажемо «по-нашому»: хай буде гречка, аби не суперечка – О.С.) … було створено Комісію 9/Політбюро ЦК Компатії України, а згодом (січень 1989 року) – комісію Президії Верховної Ради УРСР на чолі з О.Ляшком для розгляду вироків, що їх виносили позасудові органи (за попередніми даними, налічувалося понад 90 тис. таких справ…(Див.: ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.1859. – Арк.69.). На початок серпня 1989 року було реабілітовано в судовому порядку 5183 і на підставі указу Президії Верховної Ради CРCР 58584чоловіки. Залишилося нерозглянутими справи в судовому порядку на 240 тис. чоловік та рішення, що приймалися позасудовими органами, на 130 тис. осіб (Див.: ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.1892. – Арк..122, 123.

…. Початком двадцятих прадід мій Данило(вчителював на три села) зібрав хлопців (тих, що вціліли) і відкрито виступив проти комунарів: посідлали коней (у нашій господі на тридцять десятин землі їх було шестеро), обрізали мисливські - на звіра - рушниці і подалися в ліси. “Гуляли” десь близько року. Потому прадіда мого, як часто-густо буває, здали. В хату нашу, що стояла в самій лісовій гущавині, кинули “бомбу”. На місці тому нині сажалка. Данилова. Так її звуть у народі. Линки. Карасі. “Зелені” кумкають.

... Прадід вирятувався. Лісами з хлопцями ходив до кінця. Проте долі не оминути. Взяли. Розстріляли його тридцять сьомого року біля стін Бегдичєвської тюрми…

Вісімдесят дев’ятого, певно, аби ще раз допекти нас печеним, із Житомирського КГБ нам надіслали “пісьмо”…

Запам’ятав його довіку. Воно значило:

“…Атаман Данила Забродский, который в своё время выступил против трудового народа, теперь реабилитирован…»

«Понятно»…

«Кончілось…»…

Не скажу – ЩО сказали бабуся…

Я запакував це наше одвічне ГОРЕ-ТРАГЕДІЮ в конверта, – і мовчки одіслав назад…

До Житомирського К-Г-Б…

Отож, резюме: робив то ВСЕ Володимир Яворівський – і робив «нє єдіножди» – «в целях совєтской контрпропаґанди». І робив до «канца»… Аби не бути голослівним, зазначу: «Мария…» Роман. «Вечные Кортелисы». Повесть. Москва. «Известия». Библиотека Советской прозы. Приложение к журналу «Дружба народов». 100 000 экз. (!!!) 1989(!!!)» От і всьо: за шо боролісь – на то і прісєлі. Знаємо КОМУ, ДЕ, ЩО і ЯК сказати, де промовчати, куди вступити, аби пластично йти за вітром, триматися на горі, бути на вустах і вести-затуркувати цей забутий Богом, до скону чистий, народ до світлих тоталітарних вершин своїми грьобаними «баснями»…


А тепер, нарешті,…

ПО-ВЗРОСЛОМУ…

Вол. Олександровичу: ніхто ж нічого не забув…

Зокрема мій давній друг Сергій Одарич, що нині мером у Черкасах (Сергій «збирав» комуніста В.Яворівського у депутати на Москву)…

Чи мисткиня й дослідниця творчої спадщини й життя Пантелеймона Куліша Леся Оленівська…

З Кулішевим фондом… Нинішній голова НСПУ зайшов до нього тоді, коли не зачепився за парламент, був не «при дєлах» – і десь треба було притулитися і докладати зусиль задля «блага» України…

10/Я нещодавно відвідав музей-маєток Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок – куди Вол. Яворівський навідувався колись з вимушеного обов’язку. Може постали від Вол.Яворівського натоді певні літературні, мистецькі, історичні чи археологічні дослідження? Скажімо, такі як «Провіяний Куліш» Сергія Єфремова або ж «Куліш на засланні» Ол.Дорошкевича? Чи Віктора Петрова «Перебування Куліша на Україні року 1856-го», П.П.Чубського «Куліш і Шевченко» та Бориса Неймана «Куліш і Вальтер Скотт»? Чи літерурознавчо ознайомили українську людність з «Романом в стихах П.Кулеша «Евгений Онегин нашого времени»?

Або ж ближчі до нас: «Пантелеймон Куліш як етнограф» кандидата філософії Тетяни Андрущенко, альманах «Артанія», кн.» 2, 1996 рік, розлогі езотеричні досліди головного редактора «Українського світу», письменника Олександра Шокала – «Благословен день нашого знайомства. Есей про любов Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок», далі – документально-художній фільм «Невгамовний Пантелеймон», потому – збірник «Пантелеймон Куліш: моє життя», куди ввійшли «Повість про український народ», автобіографічна «Жизнь Кулеша», «Хутірська філософія, віддалена від світу…», журналістів з «Української газети+» - «Любовні та життєві романи Пантелеймона Куліша», архівні публікації Світлани Короненко в кількох числах «Києва» (чч. 10-12, 2006р., 1-2, 2007р.), що вже відкинулась Шевченкових жінок і Франкових любовних уподобань – «Листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага, х.Кулішівка»…

Зумисне подаю такий розлогий перелік, позаяк поступ на працю в цій царині у Володимира Олександровича був неабиякий!

Одначе! Та на стобіса нам той Куліш!! У своєму виступі на Кулішевій батьківщині Володимир Яворівський просто одразу перекинувся на те, що живеться народові погано й кепсько тому, що його, Володимира Яворівського… не обрали й не занесли цього разу на руках до парламенту.

На тому й станемо. Побули трохи з П.Кулішем чи коло нього – узяли те, що треба і те, що хотіли. Та й по всьому. Щоправда, гранітні плити надушу мистців поклали, аьи перервати зв’язок з білим світом і не дати дихати.

Може, хоча б нині розказати в радіо чи в «літературному» МАЙДАНІ одну вельми цікаву бувальщину… Початком двадцятих років минулого століття донизу, від університетського ботанічного саду, зродилися назвами три вулиці: Тарасівська, Паньківська і Микільсько-Ботанічна… З огляду на те, що все натоді цензурувалося і лягало під темну зеленаву патину часу – під цими означеннями заховано три високих українських постаті: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова… Як вислід: наче вже сьогодні вільна Україна – хай би вернулися в центр Києва три справдешні назви… Як от, скажімо, Івана Мазепи замість Січневого Повстання

Та воно, певно, не до цього… Ліпше розказати українському народові про Єфіма Звягільського, з яким Володимир Яворівський обіцявся напоїти світловодських виборців артезіянською водою юрського періоду чи погудити-розшпетити «недалекого» Богдана Хмельницького, що не подався був свого часу на Польщу і розкласти на лопати примітивно-ницих притуплених вітчизняних істориків…

Та воно ШО ж і ЧОГО ж – хай буде: НА МАЙДАНІ все стерплять.

Проте, знову ж таки, тут крєпка школа: слухаєш Вол.Яворівського в радіо, читаєш його «майдани» в «Літературці» - і просто «бєлєнєєш», од того, як він притлумлює і водить за носа своїх слухачів-дописувачів і розбирається зі своїми «землячками»…

Вол. Яворівський: «… Я мимоволі згадав листа від землячка Івана Котенка. Мені так хотілося заїхати до цього чоловіка, бодай побачити його, а то більше, поговорити з ним, подискутувати, побачити його хату, родичів. Але саме в той час повалив останній український (добре, що Африка далеко – недолітає сніг з Берега Слонової Кістки чи Бангладеський або ж із самого Зімбабве – О.С.), машину водило на всі боки (майже за 11/Павлом Григоровичем – «гарно нам на всі боки»), мені ще треба було вертатися до Києва, і спокуса відступила. Тільки тому, що так вдихнув у себе український дух Ямпільщини, її дивовижних кам’яних каньйонів, подніпровської давнини й української Швейцарії, переможних бойовиськ Богуна, Кривоноса, Нечая, Зеленського, що мене ваш печерний лист вже не міг образити. Тому й зачитую його байдуже, щоби ви не подумали, що я вас боюся. Єдине, принципове для мене, Іване: Дзигівка всього лише за двадцять кілометрів від моєї маленької Теклівки. Тому в Теклівці не було ні бандерівців, ні упівців. На жаль. Може б я був ще патріотичніший. Кажу «на жаль», бо і в моєму селі були такі «примірники» як ви. На щастя – рідкісні…»

Що ж написав Вол.Яворівському Іван Котенко, село Дзигівка, Ямпільського району, Вінницької області.

«Слухаючи вашу муть по радіо, хочеться криком кричати: «Схаменіться, будьте люди!» Скільки можна лити бруд на комуністів, які, до речі, вивели вас у люди, дали освіту! І якби не комуністи, чи долізли б ви до того крісла, на якому зараз сидите?» («Літ. Україна», 29 березня. Ч.12 (5200).

Що тут коментувати?!. Та це ж свята правда! Вище вже йшлося про те, як Володимир Яворівський «ніжно» злягався з рідною комуністичною партією, як «єгорив» її і брав од конторних совєтів премії.

А от додати наразі тут є що.

Нинішній голова НСПУ – чоловік ефектний, словесно-полум’яний, показушно-докінчений. І що найголовніше: з цими ґанджевими чеснотами пронародний проводир хвацько – власне, як і належить «елітному провидцеві», - «с льогкой рукі» виводив-розписувався за ввесь український народ і виспівував оди красному покровительному режимові.

«З жовтня 1917 року ми ведемо не лише літочислення соціалістичної ери, а й відрахунок принципово нової оцінки й біографії людства.

Це – «Право власного імені»: нариси, статті, есе - К. Молодь. 1985»

Ще?!!

Без питань…

«У нашому соціалістичному домі ми не звикли говорити і думати про чиюсь перевагу…»

«…уваги народу, який ось уже сорок літ у мирі й злагоді з іншими народами-побратимами

соціалістичної держави… спокійно і розважливо вирішує республіканські і вседержавні проблеми» (певно, спокійно і розважливо то робилося в комуністичних концтаборах, де поліг небесний безмір політичних дисидентів, антисистемних вільних, направду державних, людей чи спокійно й розважливо їздили танки в Угорщині 1956-го, Чехо-Словаччині 1968-го, велася жорстока безглузда війна в Афганістані, від 1979 року, гибіль людей лягали трупами під Берлінською стіною, аж до вересня 1989-го… Зрештою, не перелічити всього – О.С.)

«Саме цей досвід допоміг йому (українському народові – О.С.) зробити вибір своєї долі в двадцятому столітті – піти за комуністами (Ну, капєц!!! – О.С.) І тому він (народ – О.С.) є.

….у дневі сущому історична пам’ять роду й народу, при нас – наші батьки – ровесники революції…

Ми утвердили себе у своїй соціалістичній історії, ми знаємо своїх ворогів…»

12/Ну, що тут скажеш?! Народові, котрому довелося і доводиться читати таке, певно, ніколи не вийти з летарґічного сну, маніякально-депресивного психозу, істеричної психопатії, ситуативної депресії і клінічної смерти назагал. Він мертвий – навіки.

Звідки це? – спитаєте. Скажу. То шедевральна, сказати б, публіцистична контрпропаґанда Володимира Олександровича – неперебутні, на якихось дев’ять сторінок – зате яких!!! – «Яничари». Чорно-тонований зібраний том – «Тіні вчорашнього дня». Публіцистика. Поезія. Проза. Київ. Радянський письменник. 1986р. Розділ «Демони антирадянщини», сторінки відповідно – 142, 148, 149… Анотація до книжки, – зрозуміло, на «общєпонятном»,- зокрема значить: «Этот сборник, разнообразный в жанровом отношении... носит ярко выраженный контрпропагандистский характер. Авторы его – украинские советские писатели и журналисты-международники…выступают против буржуазной идеологии… развенчивают украинских буржуазных националистов». До речі, окремою книжкою тіж таки «Яничари» вийшли знакового вікопомно доленосного преміяльного для Вол.Яворівського1984-го року.

«Вол.Яворівський «Яничари». Книга 13. Пост імені Ярослава Галана. Памфлети. Статті. Нариси. Львів. Видавництво «Каменяр». 1984р.

І те, що ми завважили вище супроти «Яничарів», – то лише «дєтскій сад-втарая чєтвєрть». Наразі зайдемо до «церковно-пріходской школи», там злютований дяк приведе нас мокрими «розгамі» до остаточної тями!!!

«…західні землі республіки ще обагрювалися кров’ю невинних людей, закатованих бандерівськими варварами»

«…жовтоблакитники з бункерів і криївок по-садистському вдарили їй (Україні – О.С.) у спину»

«…хоч було тоді хлопцям з Волині та Ровенщини, з Тернопілля та Івано-Франківщини мало літ, але криваві ночі, розстріли, підпали, вчинені бандерівцями, робили їх передчасно дорослими» стор.142, 143…

Ну, а як же тоді: «Єдине, принципове для мене, Іване: Дзигівка всього лише за двадцять кілометрів від моєї Теклівки. Тому в Теклівці не було ні бандерівців, ні упівців. На жаль. Може б я був ще патріотичніший

(виділ мій– О.С.). Яка немилосердна мутація – позиції, сумління та взагалі, навіть слова не добереш українського, хіба що московське лягло б. Ну, просто тобі перед очі потужний непереможно-наступальний, шльондрово-пластичний покруч. І що вражає: зродилася вона, ця мутація, до болю блискавично. В один мент. Якось не по-совєтскі воно, Володимире Олександровичу…»

Та підемо далі, аби ще і ще «наснажитися» величним побиванням українських звитяжців од Вол.Яворівського.

«…які після війни опинилися в бандах бульбашів (виділ мій – О.С.) і накопичували свої злочини вже не тільки в Кортелісах, а по всій Волині, – їх таки постріляно, а точніше – страчено …)

Банди бульбашів… Наголошу ще раз. Отаман Тарас Бульба-Боровець. Основоположник УПА, що згуртував у Поліську Січ живих чесних хлопців, за якими так плаче совєтскій контпропаґандист Володимир Яворівський. Могила Тараса Бульби-Боровця на гробках православного собору у Нью-Йорку.

«…котрі прекрасно знали, що мають справу з тими ж таки фашистами, мізки яких вражені «національним безумством» і садистською ненавистю до народу, який колись ділився з ними своїм хлібом, ділився всім, що мав на столі та в душі… (Нагадаю: добірні загони Романа Шухевича («Чупринки»), сторіччя од народин якого ми значили 2007 року, стояли на українських теренах до кінця, вже по війні, проти МГБ-НКВД аж до 1953-го року )

«…бути б сьогодні усім стецькам юридично узаконеними ворогами всього людства. Навіть на планеті їм би не знайшлося місця…» (!!!)

13/«Вона (вельми знакова прес-конференція в Києві за 22 листопада 1983 року, яка натхнула Володимира Олександровича написати возвишені неперейдені «Яничари» – О.С.) викрила злочинні шпигунські й диверсійні дії закордонних буржуазно-націоналістичних організацій…»

«…аж двох фашистських організацій («Антибільшовицький блок народів» і «Закордонні частини організації українських націоналістів»…)

«Рентген «ідей» і «душі» Ярослава Стецька міг би викликати огиду до аморального видовиська, до демонстрації повного озвіріння колишньої людини».

Доста. Лишається тільки дивуватися, як Володимир Яворівський ходив-пересувався одними залями і коридорами у ВР з вічної пам’яти п.Савою Стецько і дивився-заглядав їй у вічі. Хоча, власне, таким «примірникам», як він, до такого єзуїтства не звикати.

Зрештою, в Україні вже ОУН(б) – на Ярославім Валу, ОУН(м), Фундація Олега Ольжича, Товариство ім. Олени Теліги – на вул. Івана Мазепи, КУН (Конґрес Українських Націоналістів) – на Антоновича, Київський «Меморіял» на вул. Мих. Стельмаха добротно стоїть, багата виставка документів, давніх світлин, полотен образом Романа Шухевича роботи маляра Василя Василенка в музеї М.Грушевського, що на Паньківській, 9 і музеї Тараса Шевченка на бульварі його ж таки імені; «Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Українське слово», «Мова і нація» виходять… Українська Видавнича Спілка працює… «Тризуб», «Терен», «Молодий націоналіст» - організована юнь вільно дихає. І то тільки в столиці нашої держави. Художні стрічки в прокаті – «Вишневі ночі», «Залізна сотня», «Нескорений», «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені»… Документальні – на «1+1» по цілих п’ять серій одразу – про Романа Шухевича, Степана Бандеру, Тараса Бульбу-Боровця йдуть. Поважних книжкових видань – не перелічити. Зокрема розкішне зібрання праць того ж таки такого нестерпно-любого для Вол.Яворівського Ярослава Стецька…

65 річницю постання на Покрову ОУН-УПА на державному рівні офіційно святкують в Україні. Державою повсюди майорять жовто-блакитні і червоно-чорні прапори. В столичному палаці «Україна» упівців вітає Президент України Віктор Ющенко…

Гербом у державі – тризуб.

Державний прапор – національний жовто-блакитний.

Гімн – «Ще не вмерла України…».

Грошова одиниця – гривня. І так далі, як значить нинішній голова НСПУ.

З огляду на це все, ідемо до кінця за нашим цільним контрпропаґадистом…

«Пошкодую тебе, читачу, бо знаю, що й ці кільканадцять фраз (від Вол. Яворівського, з «Яничарів», що були наведені вище – О.С.) навіяли на тебе відчуття того, що спілкуєшся з агресивним божевільним з лікарні, розташованої на безлюдному острові».(стор.148, цитата з «Яничарів».

Дещо нагадаю наразі Володимирові Яворівському його ж таки, Володимира Яворівського, словами…

14/«Я публічний політик з відкритою штучно не «округлюваною» позицією. Комусь вона може не подобатися, або й викликати більший чи менший опір. Я сприймаю це з розумінням і готовністю до арґументованої дискусії. Вступати в полеміку з Вами, мешканко Кременчука – міста, яке гріє мені душу та уяву, де живе багато моїх друзів із часів боротьби за відновлення Української Державності я не маю права. Бо якщо не відповідатиму Вам не на Вашому рівні Мислення – не зрозумієте, якщо ж перейду на Ваш рівень – між нами вже не буде різниці».(«Літ.Україна», за 10 серпня 2006 року).

Так Володимир Яворівський перевзуває з 46-го в 35-й згадувану в його публіцистичних роздумах мешканку Кременчука Ольгу Коваль, котра популярно розказала йому «куда нада іті і куда завагачівать».

Але я власне не про те, знову попросимо словарного плеча у Ігоря Миколайовича, Римарука.

Ну і яку ж з Володимиром Яворівським після ЦЬОГО ВСЬОГО можна вести арґументовану дискусію, ЩО він може взагалі казати й говорити? Хіба що з радійного «брехунця», в одні ворота – і то власне за тієї умови, що у воротах тих – нікого. Порожньо. Або хіба що на Фрунзе, 103, в 27-му відділенні, а ще ліпше – в 5-му. В клітці. Арґументований ви наш. Полеміст.

Та той же колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології, екс-Президент Леонід Кравчук, чи ще один колишній Президент, Леонід Кучма (два Леоніди – так означує їх наш глашатай), якому Володимир Яворівський писав свої образливо-безглузді і зовсім безкарні листи, або ж уже покійний секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький – супроти Володимира Олександровича просто бешкетні хлопчиська.

Нагадаю наразі читачам одного вельми чарівного листа – він вільно ходить нині багатьма виданнями – мені ж його буденно надали з одного з комп’ютерних сайтів хлопці з Української телевізії, з Хрещатика, 26. Це «рєзкій рублєний донос», датований

«22 марта 73». Председателю КГБ СССР тов. АНДРОПОВУ Ю.В.

Первому секретарю правления СП СССР тов. МАРКОВУ Г.

Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л.Плюща, В.Некрасова и др. погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может біть прощения им, замахнувшимся на самое святое – на социализм, на ваековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что нтикаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленининизмом, с коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит.

Исп.: И.Н. Солдатенко

Тел.: 29-13-30.

Підписи: Дм.Павличко. Ів.Драч. Вол. Яворівський.

Цього листа вперше подала на своїх шпальтах 21 січня 1993 року газета соціалістичної партії «Товариш», рубрика «СТУК-СТУК». Вол.Яворівський одразу ж звернувся до редакції тижневика, там значив: «Ніколи я не писав і не підписував такого листа. Це чиясь брудна вигадка, точніше – підробка». На цьому ґрунті вимагав «негайно опублікувати спростування редакції з цього приводу». Ксерокопія цього листа – в особистому архіві Вол. Мих. Литвина. Дальша інформація – з уже згадуваної вище книжки Володимира Михайловича – стор. 91.

15/Матеріял через загальноукраїнські і крайові видання набув неабиякого розголосу – Вол. Яворівський подав на «Товариша» до суду. Позив його мав таке підґрунтя: підпис не мій; початком 1973 року, коли немовбито творено документ, жив на Вінничині. Натоді не був знайомий ані з Дм.Павличком, ні з Ів.Драчем. Як повідомив невдовзі тижневик «Товариш», фахівці Інституту судової експертизи міністерства юстиції України подали резюме: «підпис від імені В.Яворівського… виконаний самим Яворівським Володимиром Олександровичем». Документально спростували й твердження стосовно того, що позивач не проживав у місті Києві.

Отакі-от пироги з маком.

Сподіваюся, Володимира Олександровича не запосіла горезвісна чоловіча амнезія, що наступає від 65-ти до 70-ти літ, про яку він розводився в одному з «пєрєстроєчних» бліц-опитів – в «Літєратурной газєтє» початком 90-х…

Принагідно зазначу. Тільки місяцем пізніше, 23 квітня 1973р., на білий світ з’явила ще одна інформація. «Інформація ЦК КП України». «ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТОВІ КПРС ПРО ІДЕОЛОГІЧНУ РОБОТУ Совершенно секретно». Підпис – «Секретарь ЦК КП Украины В.Щербицкий. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.17, – Спр.128. – Арк. 1-8. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. За редакцією Лариси Масенко.Київ. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2005». Стор. 269-275. На цю ж таки, сказати б, тему.

Але!!! Статус, зрозуміла річ, – неспівмірний. Жодною і неабиякою мірою: КГБ СССР і ЦК…

До речі. В газеті «2000» за 12.1.2007 в рубриці «Необычные судьбы» вийшло аж надто цікаве інтерв’ю мого колєґи, однокурсника з факультету журналістики Шевченкового університету, Івана Безсмертного з колишнім головою КҐБ України генералом Віталієм Федорчуком: «О чем молчит генерал Федорчук?»

Там проступають вельми дражливі і делікатні речі.

Зосібна: «Андропов требовал, чтобы мы сажали». Виталий Федорчук: «Вот вы приехали из Украины и наверняка захотите спросить меня о диссидентах – как, почему и кто их сажал?

…Когда я был председателем КГБ Украины, председатель КГБ СССР Андропов требовал, чтобы мы ежегодно в Украине сажали 10-15 человек. И мне стоило невероятных усилий, вплоть до конфиденциальных обращений к Брежневу, чтобы количество украинских диссидентов ежегодно ограничивалось двумя-тремя людьми. К тому же Андропов лично следил за ходом следствия по делам некоторых украинских диссидентов. Иногда задавал направление. Можете себе представить? А потом с помощью некоторых писателей во всем виноватым сделали КГБ Украины, Федорчука, которые якобы выслуживались перед Москвой.

…Вы, наверное обратили внимание, что в тюрьмы сажали в основном писателей-государственников, за границу высылались либералы, такие как Аксенов, Бродский, Буковский. Некоторые деятели культуры были вроде бы полузапрещенные. На самом деле Андропов им тайно покровительствовал, оберегал их, создавал о них соответствующее положительное общественное мнение.

…А чего стоит его странная дружба с Евгением Евтушенко? Ведь доходило до курьезов. Бывало пьяный Евтушенко в кругу друзей-писателей демонстративно звонил Андропову по прямому телефону».

Отакі-от друзі-письменники. Вчителі…

Далі, зрозуміла річ, переходять поважні суспільно-політичні і літературно-мистецькі метаморфози. Вже без літочислення соціалістичної ери, комуністичного вибору, бандерівських варварів, Єльцина, «пєрєстройкі» й інтернаціонального братерства. Ми 16/тепер стали бандервці, назагал круті націоналісти, записалися в переслідувані дисиденти-мученики, месіянські пророки з означувальним «покладеним» перстом.

…21 лютого 1993 року. Форум Антикомуністичного антиімперського Фронту. Відкрився він обвинувачувальним монологом Василя Стуса щодо КҐБ «Я обвинувачую», концтабір «Дубровлаг». 1975». (Василь Стус. Том 4, стор.436-441). Володимир Яворівський заходить у Божі сфери і заводить українського поета Василя Стуса на іпостасну роль «українського Ісуса Христа».

Вельми прикметно, що сам Василь Стус був трохи іншої думки про достойників, що так ревно стали опікуватися, вже після таборової смерти поета, його долею.

З Табороврго зошита. Запис 7«…Власне, і читати нічого, хоча ми в камері дістаємо читати (В.Бєлова, Ч.Айтматова й ін.), то в українській – нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна-чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук), Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками. Але так і залишилася на марґінесі сьогодення-безчасся.» (Василь Стус, том 4, стор.495. Львів. Видавнича Спілка «Просвіта».1994).

Листи до рідних. 189. До дружини. 9.02.1981.«Популярщизна – укр[аїнською] мовою це письмо в дусі Яворівського, де багато слів на унцію смислу». (Василь Стус. Том 6. Книга перша. Стор. 357)

Листи до рідних. 214. До дружини й сина. 12.06.1983. «Прочитай «Спадщину» – …повість наче про народну художницю. Думаю, що В.Яворівський навряд щоб так написав (…спромоги його я знаю: для прозаїка він надто порожній, бо весь естер’єрний, все напоказ, на людські витрішки, а більше нічого) (Там само. Стор.440)

Листи до рідних. 227. До дружини [Листопад-грудень] 1984 «…а «кортасарівський» Яворівський пише, як курка несе яйця, літаючи з Одеси в Хацапетівку! (Там само. Стор.478)

Зрозуміла річ, до людей, надто ж друзів, близьких йому за позицією, духом, обдарованням Василь Стус, як чесний геній, ставився трепетно й бережно.

Листи до рідних.20. До родини сестри дружини. 26.09.1973 «Як здоров’я Підпалого? Бачив його переклад – і втішився, бо чув: зле здоров’я має. (Там само, стор.44)

Листи до рідних. 22. До дружини. 15.10.1973 «Я питав, як там здоров’я Підпалого (чув ніби має рак горла) – Ти мовчиш…».(Там само. Стор51.)

(Володимир Підпалий – яскравий поетичний талант 60-х. Був смертельно хворий: рак горла. Тяглість творчих традицій, одначе, збережено: син, Андрій, кандидат філологічних наук, один із найориґінальніших авангардових поетів сучасности, дочка Ольга – кандидат біології, так само в поезії – книжками, зокрема поетична збірка «Миттєвості» – О.С.)

.

До слова: літніми місяцями ретельно – головно вночі – я перегорнув шість чорних палітурно, але чистих небесно-високих змістом і формою томів Василя Стуса. Це саме той стан, коли чоловік вільно піднявся над ЗЕМНУ МЕЖУ:

Листи до рідних. 195. До дружини й сина. 1.06.1981. «Ось так і треба жити. Отак і триматися, виборюючи самого себе з лінощів, бездіяльності, безінтересу і т.д. УЧИСЯ ЖИТИ (це до сина Дмитра – О.С.) – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося. Хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить? 17/Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють, Для багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – давай купимо те чи те. Оце – і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т.д. Але – це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові – міра життя.(Там само. Стор.376)

Направду: то ж далеко не те, що «саме цей досвід допоміг йому зробити вибір своєї долі – піти за комуністами» чи «Ми утвердили себе у своїй соціалістичній історії, ми знаємо своїх ворогів»… «І тому міряємо своє майбутнє не за «стецьковим» годинником, а вічністю. Вічністю, яка не зраджувала нам жодного разу».

«Не зраджувала…». «Жодного разу…».

Угу… На чолі з вічним конторним флагманом – …Спілкою письменників…І її чільними провідниками…

…Цей есей – перед вами, а напохваті, по праву руку од мене – сумний печальний список, на 53 убієнних. Убієнних, з 1991-го. З нашого, правого боку. Якось уночі сів за комп’ютерний SAMSUNG, згадав тих, кого вже з нами нема, кого близько знав і любив – журналісти, політики, поети, назагал мистці. Кого вбили, кого завезли безвісти, кого повісили чи зарубали, кого затруїли-зацькували заживо… Один із перших у цьому траґічному переліку Олександр Кривенко – неперейдена розкішна історія української журналістики. Львівський «POST-Поступ». Далі – Київ. Головний редактор журналу «ПіК» («Політика і Культура»). Потому – Президент «Громадського радіо». Загинув – автомобільна катастрофа. Чернігівська траса. 2003р. Похований на Личаківському цвинтарі, у Львові. Могила відкриває центральну алею.

…Хлопці у Львові відродили Сашків часопис. Час по час він трапляє мені до рук. З публікаціями про НСПУ. З Володимиром Яворівським. Літфондом. Назагал з тим конфліктом, що перейшов у спілчанських стінах…І завис… Зрештою, надалі – документи, заяви, інтерв’ю, цитати…

Отже, львівський роst-ПОСТУП, за 9 лютого 2007р., ч.5(11). Рубрика «Наші посиденьки». Володимир Цибулько: «Такі, як Драч, нагадують мені прострочену неїстівну консерву». Розмовляє з Вол. Цибульком Андрій Кокотюха.

«- Володимире, довкола того, що називається Спілкою письменників України, нині ведеться якась незрозуміла боротьба. Може, ну її? Хай ця структура сама себе поглине і само розвалиться? Навіщо ще її штовхати?Вона і так нікому ЕК потрібна, нікому нічого не дає…

* Ти що, а Яворівський? Це ж його об’єкт для годування! Якщо раптом ці знедолені, деморалізовані старі радянські письменники зберуться, проведуть інвентаризацію і побачать, що їх обікрали, це буде щось страшне. Бо якби цим майном нормально розпоряджатися, можна було б побудувати нормальну видавничу базу і дати жити за її рахунок не одному поколінню письменників…»

Наразі Володимир лише «сполірував» ситуаційний конфлікт… За тиждень до цього той же таки post-ПОСТУП подав розлогий матеріял Тіберія ШПАКА «Стоїть явір над водою»…

Власне, далі будуть цитати, посилання, документи – все відкрите, чесне, доступне, аби не було жодних непорозумінь. Отже: «post-ПОСТУП», ч.3(9), 26 січня- 2лютого 2007р. Тиберій ШПАК – «Стоїть явір над водою»…
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment