slovo_gazeta (slovo_gazeta) wrote,
slovo_gazeta
slovo_gazeta

Яворівський писака

Олександр СОПРОНЮК,

головний редактор газети «Слово»

БЛУД

Юрієві Шепетюку на посвяту

…це ж свіжа гробова правда про щомизанародтакий співучий і працелюбний, стражденний і не поборний, скільки живе, мудаків слухає і сам себе закопує…

Євген ПАШКОВСЬКИЙ, «Прощання з калиною», - «Неопалима купина», чч.3-4/2007.

Не з нашим щастям, синок, казала мама, земля їй пером… А з чиїм, – настійно допитувався я…

Підростеш – затямиш…

Нині вже тямлю. І мушу зазначити: вельми на часі та тяма.

Юлія Володимирівна подалася була якось до Ізраїлю. Консультуватися. Щодо нашого щастя. Певно, своя кров повела. Мабуть, переймати для України мовний досвід Ізраїлю, коли ізраїльтяни – програмово і цільно – повернули, фактично з небуття, на світ іврит та ідиш. Поїхав туди ж, з делегацією, і голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев, напівтаємно, напевно, знову ж таки, аби привезти в серце України, на Полтавщину, тамтешній божественний пагадайз…. Хоча ще перед цим… («…Зовсім мало перебуваючи у кріслі губернатора, Анатолій Кукоба все ж встиг «воспылать» любов’ю до іудеїв і підписав розпорядження про повернення їм синагоги у Кременчуці. А іншою рукою – полтавського мера – той же А.Кукоба віддав дитячий садок у мікрорайоні Алмазний під «Сохнут» - єврейську репатріальну організацію та єврейську приватну середню школу під патронатом рабина Регаля, хоча такі в Україні заборонені. Людмила Кучеренко, м.Полтава, «Тож з якою метою їздив Полтавський губернатор до Ізраїлю? Руки Хабаду вже тягнуться й до Полтави?», Інформаційний бюлетень, ч.(709)2007 року).

Проте всі найголовніші події в Україні відбуваються, зрозуміла річ, – НА МАЙДАНІ.

«Бєлую нєобузданную кобиліцу», що з циганським Табором, з певних на те причин, не пішла в небо, впевнено запосів на цьому ж таки, «НА МАЙДАНІ», нинішній голова НСПУ Володимир Яворівський. Тривають ці іподромні виїзди вже понад два роки. Своя «Літературна Україна» дає їх справно і послідовно. Паралельно «публіцистичні роздуми» «НА МАЙДАНІ», але вже, звісна річ, голосом, ідуть на першій програмі українського радіо – «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Середами і неділями.

Проте менше з тим, як мовить наша високодостойна діяспора.

Загляньмо, що ж робиться «НА МАЙДАНІ». Зайдемо вглибину, аби відчути достеменну тяглість традицій. Лютнева, 8-м своїм днем, «Літературна Україна» за 2007 рік. Жодних публіцистичних роздумів Володимира Яворівського там немає – вступні дві короткі слові. Деякі ремарки. І все. Решта – спогади ізраїльтянина Якова Менакіра з «американського україномовного журналу», так означує Володимир Яворівський часопис «Сучасність», з 1983 року.

«Яків Менакір у 1983-му, – пише голова НСПУ, – ще мав чіпку пам’ять, мав сміливість зафіксувати свої свідчення на папері, а головне мав змогу опублікувати їх у «Сучасності»… Низові злочинці, «гвинтики», - так означує виведені образи В.Яворівський. Щербанюк Парфен, Деда Павло, Зброцька Аделя, Столяр Андрій, назагал десять прізвищ злочинців, далі йдуть кілька допомагачів – це вже Яків Менакір. Не ходитиме наразі про «чіпку пам’ять»… Безумовно: в Ізраїлі він мав змогу і сміливість. І то без коментарів. Факти розборно-конкретні, по-людському палять душу, обдирають-беруть за живе. А щодо «чіпкої пам’яти» – то вона не тільки «чіпка», вона просто «феноменальна»!!! Чоловік через п’ятдесят років тримає на світлі розумом такі деталі, 2. що… (біографічні, в роках-місяцях, числах, хто, коли, куди з ким пішов-поїхав і не повернувся, а якщо повернувся, то навіщо і як пропав, хто-кого, коли і за що забив, що як і кому говорили, поводили себе, як вдягалися, хто з ким і де жив, хто-кого куркулив і таке інше, і так далі, одне слово, то свідчення на рівні ЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, коли вдень ідуть мовчки по різні сторони сільської вулиці, а вночі розбираються), що геніяльна Григорова, Тютюнника, новелістична рука зомліліла б на заздрість такій посутній глибині.

Одначе я не про те, як мовить Ігор Римарук…

Обличчя і здичавілі вовчі душі головних призвідців, авторів геноциду ми вже знаємо, – пише Володимир Яворівський.

ХТО і ЩО знає – на державному народному!!! – рівні, Володимире Олександровичу?!! Може народний парламентар НА своєму МАЙДАНІ їх засвітив? Може прізвища ЇХНІ подав? Чи архівні матеріяли посвідчив? І прокоментував?

Отож-то… Це ж трошки і далеко не те, ніж писані свого часу «мертві» листи до Л.Кучми… Чи може щось не так і неправда?!

Прикрили голодомор – там, нагорі – тупими словами: комуністи, більшовизм, сталінські посіпаки… Та й по всьому… І гадаєте, що люди геть отупіли і не бачать, ЩО ви там робите і як міняєтесь тими нещасними горопашними «портфєлямі»…

А в того ж таки Менакіра є дивовижної сили КНИГА: «Заговорщики. Их сподвижники. И сообщники. Часть первая. Книга первая. Єрусалим. 90-й год». Друга книжка так і не побачила світу...

Там – прізвища, світлини, описи, резюме; революції, перевороти, терори, кров; власне все, як іудеї то робили, готуючи над нами чорну наругу… Не метафоричні чічки-смерічки, штнрики-пісі, цацкі-пєцкі з рутою-м’ятою назагал. Усе – до маніякально-депресивного, істерично-психопадного, на конечну ситуацію, сказу!(«Нехай краще вони самі себе їдять, ніж вони будуть їсти нас». Це Лейзер Каґановіч) І то все до такої міри, що коси дибом стають!!!

«…Дзержинський, на далеку перспективу, віддав жидам сім із десяти провідних позицій в українському ЧК і подбав про те, аби жиди становили тут близько 80 відсотків рядових чекістів…українські жиди тепер дістали шанс…» Це – Брюс В. Лінкольн, «Червона перемога».

«Заговорщики…»…Спробуйте, Володимире Олександровичу. Тим паче, що то направду був сміливий Менакірів чин. Аж на таку вершину, що чоловіка взагалі оголосили поза Ізраїлем, аж до того, що позбавили громадянства.

…Є ще документи, від того ж таки Менакіра, про те, що українці були єдині люди, які рятували жидів. Власне вирятували і самого Якова Менакіра…

А щодо «Сучасности», з 1983 року, то, звісна річ, постала вона НА МАЙДАНІ не випадково. Ми ж не вчора роблені. Все продумано. Все цільно. В штольні. В рамцях Іудиної Юліної слави і її напрямної лінії. Все стратеґічно викладене, «дорогі мої українці»…

Гасне пам’ять, стираються імена та образи, – пише дослідник В.Яворівський.

Та нічого не гасне! І нічого не стирається!! І не зітреться!!! Ніколи…Висока пам’ятна книга «Голод-33», уже покійних Володимира Маняка і Лідії Коваленко. «Мор» - Олеся Волі. Сотні-тисячі матеріялів, короткометражні стрічки, сюжетно і змістом наповнені людською українською трагедією та іудео-пропагандивним смертним чином поважні фільми, що їх подала Асоціяція дослідників голодоморів. Усією Україною – Хрести. Насипані могили. Вереснем 1993 року в моїх Лубнах, коло Преображенського Мгарського монастиря, на Зажур-Горі, люди поставили Хреста. Високого. Дубового. І – дзвони. Як подзвін по убієнних голодом. Вивести б лише наших знущальників на Міжнародний судовий процес – Нюрнберг-2, за содіяний мор 21-22рр., трагедію 32-33-го, голодну харківську чуму 41-го, нарешті смертельне горе 46-47-го років, як зробив те власне сам Ізраїль у стосунку до Німеччини, Австрії та Ватикану…

3.А те, що пише В.Яворівський – то його суто містечкові інтереси, «фрівольна фамільярність» і надумані флірти…

Вчитаймося принагідно: «Не знаю чи живий ще Яків Менакір. Якщо живий – дай Господи йому здоров’ячка (ну просто тобі за панібрата, на короткій нозі «здоров’ячка»– О.С.). Якщо вже одійшов – хай раює в інших світах, він заслужив цього, залишивши українцям правдиве свідчення про нашу найжахливішу трагедію»…

Ну просто тобі верховенний суддя-вершитель… Хто й на Що заслужив… І щоб ми, бідні-нещасні, без того-всього робили?Аби нам не розказали з Гамерики-Ізраїлю про наші села 70-80-х років, а Володимир Яворівський не втілив задоволено цю «ретроспекцію» в життя?..

То хай би стали на пару, в буряки, з сапкою в руках, і пройшли з десяток гектарів, ачи почистили, вручну, оті гори зерна, – спокійно і твердо завважила одна наша молодиця, з творчих, переглядаючи вислані «дорогим українцям» «публіцистичні роздуми»…

До слова: серединою 90-х, 95-96рр., Володимире Олексанровичу, Якову Менакіру доля одміряла 87 літ. Бодай хоч порухом цікавились би елементарними речами з життя людей, що їх експлуатуєте у своїх майданістичних писаннях…

Тим паче, що наприкінці просто столовано чаркуєтеся зі своїм земляком: Древня мудрість про те, що «Історія навчає того, що вона нічого не навчає» - занадто древня, Якове.

З оцим «Якове» мені наразі асоціятивно спала на пам’ять інша високодостойна високопарність В.Яворівського, стосовно ще одного його земляка – українського ПОЕТА Василя Стуса.

Володимир Яворівський НА МАЙДАНІ в «Літературній Україні» за 10 серпня 2006 року подає листа Ольги Коваль з Кременчука, повністю, як він значить, зберігаючи його стилістику. Ольга Коваль зокрема пише: «А що радянська влада давила вільнодумців-сволочів типу Стусів, це нам до лампочки. Давили – десятки, а ви давите мільйони! Що ви там у своєму парламенті робите? Переливаєте із пустого в порожнє. Сьогодні приймаєте закон, завтра його ж відміняєте з усіма його пунктами! Тільки гроші з людей дерете! Та невже ж ви настількі розумніші за нас, що получаєте отакі гроші+бізнес, який зараз на когось переписуєте!»…

Що тут коментувати. Василь Стус вічний – як своєю поезією, так і подвижницьким своїм життям. І власне вже жодного захисту і ні від кого не потребує. Тим паче, що ще за таборових часів схожі речі в його долі переходили…

Ось лист до дружини, Валентини, за 26.03.1979.

«…Такі новини маю: 15.3 в рай[онній] газетці нова стаття А.Долмашец «Это страшное слово война», Там дві галичанки, здається, вивезені на Колиму в 40 р. Через гріхи батьків, пишуть про жахи війни, а потім – ні сіло ні впало – про мене: «Я как прочитала в Лен[инском] знамени» (мова про статтю А.Супряги «Друзья и враги Василя Стуса») об этом Стусе, так ахнула: как и бандеровцы, мечтает о «Самостийной Украине». Скажите на милость: за какие права человека он борется, что нам еще надо? Да дайте ему сегодня в руки оружие, он вместе с теми недобитыми бандеровцами будет резать, грабить, убивать. Той же он породы, хоть и интеллигент вроде бы. Знаю я таких. Это сейчас они овечьей шкурой прикрылись. А чуть что – хуже фашистов будут. Много мы с ними возимся. Уговариваем, перевоспитываем… Нет, все они – и ему подобные – враги Советской власти».

(Василь Стус. Том 6 (додатковий). Книга перша. Листи до рідних Стор. 341. Видавнича спілка «Просвіта». Львів, 1997 рік).

Єдине, чим різняться дописи, то це тим, Володимире Олександровичу, що «майданна» дописувачка була куди коротша і слово «Стусів» подала з великої літери…

Проте Володимир Яворівський узявся боронити Василя Стуса…

« …Друге. Про нашого українського великомученика, царство тобі небесне, Василю, котрий безстрашно поніс свого хреста на Голгофу, Стуса. Звичайно, спазма мені перехоплює горло, і тому моя відповідь коротка. Я просто прошу Господа не дуже карати, 4.не з усієї сили карати жінку Ольгу Коваль із Кременчука, хоч і гріх її колосальний. Він більший, ніж то дозволено людській істоті. Теж – крапка…»

Правда, круто?

Ну, просто «ульот»!!

Так сталося, що я чув усе це по радіо – цю лицемірну солодку фальш, залаковану нещирість, цей штучний подих радійного ознобу…

Уже напевно ввесь світ знає про немилосердно-вікопомну любов Володимира Яворівського до вічної пам’яти Василя Стуса…

Одначе, про неї, про любов, як означив сей поважний поступ Васілій Бєлов 1987 року в «Новом мірє» -- «Всьо впєрєді». Зрештою, дійдемо і до цього.

Але наразі – про інше. Ось цитати від В.Яворівського, з цього ж таки допису…

«…визнає содіяне комуністами, їхньою партією», «І – звинувачення більшовизму…», «навіть якщо вони складають багатомільйонну правлячу партію у велетенській імперії».

І в тому ж таки дусі…

Хто ж дозволяє собі такий тон, до того ж, завважу принагідно, вельми недбалий, «по-царському» вседозволений. Такі собі Зевсові вершини…Просто незаплямований ідеал.

Скажу. Та, зрештою, – все на поверхні. І до бабці ходити не треба.

Після школи Володимир Яворівський подався до Одеси. Філологія. Університет…

Зрозуміла річ. Місто гумору. Місто придибенцій.

«…Тому, коли єврей, котрий продавав ситро, запитав у мене: «Вам с сиропом или без?», – розповідає В.Яворівський, – я відповів: «Без». А єврей той далі питає: «Без какого вам сиропа – без яблочного или без вишневого?»

…До слова, то був не перший єврей, з яким зустрівся у своєму житті Яворівський. Виявляється, майбутній письменник був небайдужий до співу, а тому брав участь у шкільному хорі, яким керував єврей. Так от той чоловік за сумісництвом ще й навчав школярів німецької мови і довгенько так навчав – цілих три роки. А родзинка епізоду полягала в тому, що мова та виявилася… івритом».

Це – Катерина Дяченко. («Патріот України», 31 жовтня- 6 листопада, 2002р., №38, ювілейний матеріял «Йому часто всміхалася доля», під рубрикою «Невідоме про відомих»). Можна лише привітати і позаздрити Володимирові Олександровичу: зайти до святая-святих Господом-Богом вибраного народу не кожному вдається. Тому легко читається його пристрасть до Якова Менакіра. Незадовго до цього був і Юхим Звягільський, що його В.Яворівський захищав перед уже пенсійним Л.Кучмою. В радіо. І, звісна річ, – НА МАЙДАНІ, в «Літ. Україні». Ласкаво й ніжно називав його Фіма і вельми ретельно пояснював українському людові чому той «матався» туди-сюди: з України до Ізраїлю. І назад. Власне нічого тут поганого немає: боронити своїх – шляхетна і вельми поважна чоловіча місія. Зрештою, з огляду на це чимало речей, насамперед письменницькому загалові, певно будуть зрозумілі…

Далі – звичайний шлях номенклатурника совєтського письменства. «Запорізька правда», «Прапор юності», «Ленінська молодь». Потому – літконсультантом, референтом СПУ, зав. відділом прози. Львів. Київ. Одне слово, Україна. «Вітчизна». Власне в цьому – жодної таємниці. Все це – в совєтських письменницьких довідниках.

1981 рік став для В.Яворівського знаковий. У видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» вийшли його «Вічні Кортеліси». І член Союза пісатєлєй СССР з 1971 року, як подає довідник «Письменники Радянської України» за 1981 рік – уже кандидат у члєни КПСС.

В Кремлі тим часом стали переходити імперські перегони, почалася «Ера мілосєрдія», точніше, «Катаніє на лафетах».

1982 року одходить на той світ Лєонід Брєжнєв. Посаду Генерального секретаря ЦК КПСС спокійно, без жодних проблем, посідає Прєдсєдатєль КГБ СССР Ю.В.Андропов.

1982-1983рр. Часи пішли непрості: смурні, темно-заплутані, жорсткі. День…То було щось на взірець неоголошеної комендантської години. Я студіював натоді в Шевченковому Університеті журналістику…Вчилися в другу зміну – з 14-ї до 19-ї години. 5/На кожній парі – дражливий вишкіл. Одна частина викладачів – мовчазна порядність. Друга – полохлива мудрість. Ми од рана – на мистецькі виставки, у фільмові театри – майже через день «брала» міліція: ЧОГО НЕ НА РОБОТІ… Часто-густо полагоджував ситуацію вже покійний Анатолій Захарович Москаленко, наш декан...

… Володимир Яворівський попадає в свою «струю»… Його «Вічні Кортеліси» («Молодь», 1981) через «Крила вигострені небом» (нариси про радянських трудівників, «Молодь»,1975) вкупі з «Ланцюговою реакцією» (Київ, «Рад. пис.», 1977), вийшли…(насамкінець МИ «дожали» ситуацію: «Оглянись из осени». Роман. «Вечные кортелисы». Повесть. 30 000 экз. Москва. Советский писатель. 1983 – одне слово, уповні засвітились перед андроповською системою…)

Зрештою годі. Результат був плідний. І вельми. Будемо чесно-офіційні. Повість «Вічні Кортеліси» відомого українського радянського письменника удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. 1984 рік. Крапка…

Власне, жодного натяку на повість, ба більше – на літературу там немає. Елементарні сотрудно-комітєтно-доносні розбори: архіви, покази, свідчення, протоколи, довідки, коментарі, касаційні скарги, вироки, ну й, звісна річ, диктофонні записи… Школа крєпка. І книжка – адрєналінова. І кайф од неї – в завод: камерно-системний. О-з-о-н-о-в-и-й…

Наразі – СВІДЧЕННЯ-ЕПІЛОГ. З нього – кілька реченнєвих кусників.

Дордюк Петро Олексійович: «…Аж в Америці, у Філадельфії, оглянулися, чи не доганяють їх.

…Оце з рік, правда, як Паливода забув про свого кума. Ніби здихає вже у шпиталі, у Філадельфії…

…Багатьох «чорноробочих» поліцаїв порозшукували наші «яструбки» в бандах бульбашів (Основоположник УПА Отаман Тарас Бульба-Боровець, могила його на гробках православного собору в Нью-Йорку – О.С.) і бандерівців, куди ховалися всі фашистські собаки. Деякі вийшли з повинною, відбули своє покарання (хто яке заслужив). Але сюди не повернувся жоден».

«Банди бандерівські кишіли в лісах».

Мусюк Іван Григорович:«…Вся тутешня сволота, гидь людська – поліцайня, повіялася в банди бандерівські.»

Тепер – декілька «художніх» деталей.

Протоколи суду. м. Ратне

Довідка з партархіву Інституту історії партії при ЦК Компартії Білорусії.

Коментар Наконечнеого Владислава Андрійовича, завідуючого партійним архівом Волинського обкому Компартії України.

Це лише дещиця з красного письменства полаврованого автора…

Тодішній совєтський комунарно-гебешний режим чемно пошанував і конкретно поцінував поважну творчість В.Яворівського і наклав на неї Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка.

…Наголошу: стояла весна 1984-го… Я захистив тоді (квітень), як нині модно говорити, курсовий проект про творчість Володимира Підпалого, одного з найориґінальніших поетів другої половини ХХ ст. На захисті (керував уже покійний д-р Анатолій Погрібний) був присутній доцент, кандидат філології Микола Дем’янович Хмелюк, викладав у нас історію російської літератури… Тоді вперше я почув од нього українське слово… Одиниці з нас уже знали, що дуже й дуже давно Микола Дем’янович, царство йому небесне, так само був доцент і кандидат наук – тільки з історії української літератури. Потому – десять років суворих політичних таборів. І знову – наука…

Тоді ж, квітнем місяцем, помер Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (Помилявся Борис Дмитрович, і дуже,– так, по-комітєтному, проводжав на Лісовому цвинтарі в 6/останню путь стражденного українського класика Петро Осадчук). Натоді я вже перелопатив «Як ми говоримо», «В літературі й коло літератури…» Поміж нас, одиниць, став ходити самвидав. Були наївні: хотілося, з копита, в усьому розібратися…З яворівськими-осадчуками… І чого-чому так – ЧИНИЛИ з ЛЮДЬМИ…

За Брєжнєвим пішли на той світ Андропов, Чєрнєнко, Устінов… Комунарівська політика раз по раз мінялася, в партії з’являлися так звані вільні місця. Той же сам Микола Дем’янович Хмелюк, Василь Васильович Яременко, Алла Петрівна Коваль, Олександр Гнатович Мукомела, вже покійні Ольга Михайлівна Пазяк і Дмитро Михайлович Прилюк мудро тримали і берегли: за що, перед ними, доземно схиляю голову…

В.Яворівський «не схилився»…

Cтав на ЗЛО Чорнобиль.

«Ланцюгова реакція» від 1977 року(«… події твору розгортаються на будівництві мирної атомної електростанції, в колишньому глухому закутку Полісся – «Чорнобилі» (О.С,), аж на три хроніки…так ми тоді любили «Станцію» і любили ЧОРНОБИЛЬ…. 400 з лихвою сторінок про тих, що «закохано дивилися у завтра … Атомные электростанции – постройка УССР. Строители в Украинской ССР. Молодежь в Украинской ССР»)

«Переведіть дух, погамуйте свої гнів та образу, дорогі мої нормальні українці…». Далекосяжно-всюдисущий, неперейдено-перейнятий… так-так, Володимир Яворівський вмент відкинувся своєї «цепной реакции», - і став потужно з нею ж таки «воювати-боротися…» Певно чи не найліпше і найпосутніше означив сей сучарний чин у своїх щоденникових записах Олесь Гончар…

«Найбільші грішники, по-моєму, це ті, що роблять кар’єру на чорнобильській трагедії – і навіть збагачуються на ній. Іноді думаєш: чи не виформувалася у нас особлива, раніше не відома науці, порода чорнобильських мутантів, двоногих хижаків, винятково пронозистих, невловних, хамелеонистих і геть чисто позбавлених того елементарного, що раніше, в людей, звалося совістю. Ось такий чорнобильський мутант сьогодні вийшов на парламентську трибуну. Що хоче він сказати? Може, буде каятися? Чи хоче спростувати те, що днями писалося по газетах? Преса вже й раніше писала про його брудні генделі з гуманітарною допомогою, а зараз, посилаючись на матеріали Служби безпеки, йому інкримінують ще більше: як він збував «наліво» сотні машин, призначених для чорнобильських ліквідаторів, інвалідів, збував мафіозним структурам навіть танки, що їх передала Німеччина для потреб Чорнобиля…» (Олесь Гончар, Щоденник, т.3.ст.514, запис від 24.02.1994року).

Володимир Олександрович був тоді в крутому фаворі (та власне, як і завжди, за будь-якої влади) і ходив у поважних заслужених комуністах. До того ж, з чималими шахрайними привілеями…

Новітні національні провідники, з «користолюбними політичними амбіціями», «вдаючись до непорядних дій та прийомів» (так означила їхню поведінку тодішня комуністична республіканська верхівка), обводили довкруж пальця і просто дурили – по грошах – навіть рідну комуністичну партію…

«…за даними парткому Київської парторганізації, які мені поталанило відшукати, – зазначає Володимир Литвин у своїй книжці «Політична арена України. Дійові особи та виконавці», Тернопільський науково-дослідний інститут «Проблеми людини», Київ, Абрис, 1994р. (Див. Київський облдержархів. – Ф.28. – Оп.9 – Спр.109. – Арк..123, Спр. 114. – Арк..2), – сума заробітку І.Драча за 1986 рік становила 42148 крб., з них внески не були сплачені з 1330 крб., у Д.Павличка відповідно 39785 і 5885 крб. 1988 року врахована сума заробітку І.Драча досягла всього 21488 крб. і внески він не сплачував з 1488 крб., у Д.Павличка відповідно 48595 і 7095 крб., у В.Яворівського – 22098 та 7548 крб.».

Отакі-от «наверники з висиром»…

7/ « - Я дуже радий, що бездарній, майже окупаційній владі вистачило глузду не нагородити мене до ювілею (60-ліття, 2002р.). Перед цим я публічно казав: «З їхніх рук не візьму нічого!», (Катерина Дяченко, «Йому часто всміхалася доля, під рубрикою «невідоме про відомих», «Патріот України», №38 (2088), 31 жовтня-6 листопада 2002 року).

Безперечно: такий безпосередній порух захоплює, природньо вражає і викликає непідробну щиру повагу. І то без жодних жартів. Навіщо було «брати» від «тієї», Леоніда Даниловича, влади – адже майже все, якщо не все, вже взято від совєтскіх комуністів…

Вже згадувана Державна премія УРСР ім.Т.Г.Шевченка, що її удостоївся український радянський письменник за пропаґандивно-наступальний викривальний допис «Вічні кортеліси» 1984р.

Далі – Чорнобиль… Одразу – шана й хвала в «Ланцюговій реакції». Потім така ж сама ревно-патріотична рятувальна потуга… «Закерзонні» терени, об які ще зовсім недавно Володимир Яворівський витирав ноги, знущально глумився над англійським акцентом, обзивав покидьками, яким не місце не те, що на радянській землі, навіть на планеті… стали до болю рідні…І гуманітарна допомога… І всього – «нємєряно»... Олесь Терентійович класично завважив ті генделі… А напрочуд скромні «срєдства пєрєдвіженія»!.. 24-та чорна модельна «Волга», з такими ж чорними номерними совєтськими знаками – «77-77 киш», потому вже біла, 24-10, з номерами – «ж-32-77 КИ»…

Ох… Це ніжно-щасливе число «7»…

Нещодавно мені трапила до рук досить цікава книжка: «Вся влада радам!», автор – Станіслав Стеценко, журнал «Склянка часу», Київ, Канів – 2007р. Розділ на 92-й ст. зокрема значить; «…Номери теж були відповідні. В Україні, як і в кожній криміналізованій державі, існувала своя ієрархія автомобільних номерів. Номери «777» та «000» звичайно видавалися працівникам міліції, «555» - високопоставленим держслужбовцям. Такі автомобілі даїшнік не міг зупинити без ризику втратити роботу. Подібні цифрові набори свідчили про близькість їх власника до найвищих чинів управління внутрішніх справ (що в особі ДАІ й займалися розподілом номерів). У Георгія Гіллера номери були 777-77. Свого часу цей номер йому на день народження подарував начальник обласного ДАІ. Оригінальний подарунок…». Ось так. Епіграфом до твору слугує коротка значеннєво-смислова фраза: «Увесь бруд української політики спливає на поверхню, коли в країні загострюється боротьба за владу». До речі: «Літературна Україна», 18-м своїм числом, за 17 травня 2007р., подала на книжку конкретну рецензію черкащанина Сергія Носаня – «Знову – «Вся влада радам!»?». Там зокрема йдеться: «Твір справді, як позиціонує його автор, є досить жорстким політичним трилером…» і т.д, і т.п., і т.ін…

Отака історія нашого народу…

Зрештою, про мене, Семене: лісник спить – а ліс росте.

…На вершину совєтської кар’єри В.Яворівського, в «канце канцов», вийшло депутатство. І яке!!! «Вєрьховний», як мовив колись Міхаїл Суслов, Совєт СССР. Там Володимир Яворівський вельми турбувався вже покійним Борісом Єльциним – іще скажіть, що аж ТАК дуже думалося тоді про Україну, про її «славень», великий і малий герби, жовто-блакитний стяг, волю і самостійність…

Вірю! Не вірити не можна!! Саме так і було!!! Тим паче, що «…Перший пам’ятник жертвам голодного геноциду в Україні я побачив у столиці далекої Австралії Канберрі, де побував у ранзі народного депутата СРСР у 1989 році. Його поставили тамтешні українці». Володимир Яворівський, «На майдані», Літературна Україна», ч. 5 (5193), 8.02.2007р.

1988 рік...Вертали домів останні дисиденти…

Володимир Яворівський ЗНОВУ зробив-перевидав свої «Вічні кортеліси…»….

8/Аби довго не говорити, подам,– «ніжно», до тих, перших, з 1981-го року, «кортелісів…»… дві слові Володимира Яворівського. Але вже, з 88-го року…

Це його , заднє, системне, слово супроти хлопців – з якими він тоді, свідомо і аґресивно боровся…

Читайте… Балдєйте…І – «Любіть УКРАЇНУ…»… «Дорогі мої, нормальні українці»…

«Вічні Кортеліси», В-во «Молодь», ЦК ЛКСМУ, К.1988р.

«P.S.

…Повість вийшла в світ у 1980 році — спочатку в журналі «Вітчизна», незабаром в перекладі на російську в журналі «Октябрь», а наступного року — окремою книжкою. Мені звідусіль почали надходити листи — з Волині, інших областей України, з різних куточків країни. Озивалися нові свідки, які щось доповнювали, уточнювали... Або й просто писали люди, ділилися своїм ставленням до твору і до самої трагедії Кортелісів.

Був лист від Варвари Микитівни Зайко з хутора Попливці (школярочка писала під її диктовку): «...Хотіли мене перевезти на центральну садибу, в Кортеліси. Не поїду, тутика мій світ, тутика народилася, вмирала і знову живу... Поночі страшно мені. Плету внучатам шкарпетки, рукавички, а смеркне — слухаю, слухаю... Хрусне суха хмизина в лісі — плетення з рук випаде і спина похолоне: йдуть! Знаю ж, сорок літ минуло, нема в лісі нікого, крім звірят. Знаю, а все одно... «Дурна бабо,— кажу собі,— не втрачай глузду, то — білка скаче, шишку теребить соснову...» А не можу владнати з собою, поки живуть зенюк і паливода. Чи не було яких новин? Може, вони вже повмирали? Буду жити тутика, поки не довідаюся: нема вже їх...» Може, школярка помилилася, а може, Варвара Микитівна так промовила ці прізвища, що дівчинка зрозуміла: треба писати їх з малої літери. А може, не тільки їх мала на увазі ця стара стражденна жінка зі зболеною пам'яттю..

Тою пам'яттю, від якої не втекти жодному зенюкові,

жодному паливоді, що ж вони самі? Чи забули, чи розкаялися? Невдовзі мав я ще одного листа — з міжнародного абонемента Державної бібліотеки імені Салтикова-Щедріна: «До нас звернулися з проханням надіслати їм Вашу повість «Вічні Кортеліси» бібліотеки з Мюнхена, Філадельфії, Торонто. Просять видання українською мовою. Надішліть, будьте ласкаві, три примірники своєї книжки...»

Хто ж зацікавився твором? Просить читач, котрий хоче відкрити для себе ще одну сторінку трагедій Великої Вітчизняної? А може, вчений, наприклад, з Мюнхена, який вивчає історію? То хай читають — для цього і написана книжка. А може?..

Наступною «ластівкою» з-за кордону була... анонімка. Навіть наші рідні, «професійні» анонімки перед цим списаним аркушем паперу виглядають невинними янголятами, хоч і ненавидимо ми їх, як ворогів своїх тяжких.

Англійський акцент в законсервованій, затхлій, вочевидь, давно не вживаній автором гидкого допису «українській мові», непевні, напіванглійські, напівукраїнські літери, виведені тремтячою рукою. Ні, це не просто анонімка на окрему людину, це анонімка на ціле село, на Кортеліси, які підтвердили своє право на вічність, на безсмертя.

Стільки літ минуло, стільки змінилося всього у світі (все-таки на краще!), а зенюки й паливоди погрожують Кортелісам і досі, погрожують, що вони ще повернуться, що навчені «поми[l]ками» (в оригіналі взагалі англійську l намальовано, це на те, аби вкотре наголосити закордонний акцент – О.С.) минулого, тепер будуть діяти інакше, що фашисти їх просто підвели, бо не були достатньо рішучими...

Годі, кажу я собі, це — голос із минулого, з далекого вже минулого, крик божевілля. Але ж він прозвучав у вісімдесят третьому, прозвучав над Кортелісами. І від нього здригнулися Варвара Зайко, Федора Круш, Христина Кухар, Агапа Мусюк, Софія Карпук...

Дорослі нічого не сказали про це дітям.

1988 р.

Правда, «красіво…»?..
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments