slovo_gazeta (slovo_gazeta) wrote,
slovo_gazeta
slovo_gazeta

Яворівський писака ч. 3

«І не дурний же помітив,що риба гниє з голови. Саме оця істина й спадає на гадку, коли спостерігаєш, що тепере діється у національній спілці письменників України. Правда, процес гниття голови НСПУ Володимира Яворівського триває вже давненько, а щоб і зовсім не засмердітися, наш велемудрий капась час по час міняє політичну орієнтацію, стрибаючи з партії в партію, з блоку в блок. А зараз разом із Тимошенко ділить її Іудину славу .

18/Та ми не про це. Ми про те, як Яворівський, вдаючись до лихої пам’яти совєтської практики, став виганяти неугодних письменників з членів Спілки. А що, зрештою, можна було очікувати від колишнього номенклатурника совєтської літератури, який мужньо боровся з українським буржуазним націоналізмом?

НСПУ дала тріщину ще десять років тому, коли близько сотні молодих письменників вирішили покинути Спілку і заснувати Асоціацію українських письменників. Протее Спілка, цей диявольський витвір Сталіна, далі існувала, розростаючись за рахунок графоманів і розмаїтих сірих горобчиків. Про яких нічого не знає український читач. Аби якнайбільше узалежнити Спілку від своєї персони, Яворівський сприяв тому, що членами Спілки стали різні слухняні елементи, які, проте, мали до літератури дуже приблизний стосунок.

Так, у 2003році в Сімферополі Яворівський, змовившись із тамтешнім чиновником, протягнув до Cпілки понад 60 кримських літераторів-українофлбів усупереч визначеному Статутом порядку. Деякі письменники пробували протестувати, однак жодної уваги на їхі протести голова Спілки не звернув, зчинивши галас, ніби режим Кучмии хоче знищити Спілку. Та життя показало, хто справжній руйнівник. Увесь маразм сімферопольського вибрику Яворівського полягає в тому, що згаданий кримський чинивник є членом правління Спілки пісатєлєй Росії, яка присвоїлла премію «за активну роботу на Україні» Н.Вітренко!

А тепер В.Яворівський не знайшов нічого мудрішого, як за порушення Статуту (!!!) вигнати зі Спілки і навіть із профспілки письменника Олександра Михайлюту, а лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського суворо попередити. Мовляв, ще раз – і ти вже не письменник.

Цікаво виходить! Голова Спілки, який не написав жодного по-справжньому талановитого твору, вважається письменником, а Євген Пашковський, автор високохудожньої прози, може у будь-який момент стати ніким? Бо порушив Статут?

Авжеж, порушив. Посмів критикувати голову Спілки. Намагався довідатись: а куди ж поділися спілчанські гроші? І не діставши відповіді, вдався до перфоменсів. На якийсь там черговий ювілей Яворівського приніс у подарунок шнурок і мило. Іншого разу подарував пилку, щоб той обрізав собі комуністичні роги. За великі заслуги перед Батьківщиною вручив медаль «Негідника України». На зборах київської організації заявив з трибуни, що писанина Яворівського не має жодного стосунку до літератури. А у жовтні біля будинку Спілки поставив унітаз, увіткнув у нього швабру і написав «Стоїть явір над водою».

Тобто Статут Пашковський порушував винятково у стосунку до товариша Яворівського. Але ж Яворівський – це ще не вся Спілка. І оце привселюдне плювання на Папу ще не означає такого ж плювіання на Спілку.

Конфлікт В.Яворівського з членом Ради і Президії Спілки Ол., автором «Помаранчевого репортажу», виник теж далеко не на порожньому місці.Михайлютою».

Зрештою, про цю СПРОБУ РОЗПРАВИ – детальніше. Вона варта ретельнішої безпосередньої уваги…

Письменник і публіцист Олександр Михайлюта, автор екранізованої повісті „Секретний ешелон” про маловідомі репресії українців 1948-го року та першої книги про гарячу осінь 2004-го року „Помаранчевий репортаж” посмів виступити і скритикувати голову Національної спілки письменників України і... був виключений із лав НСПУ. Позаочі.

Конфлікт між публічним добродієм і „голосом” чергової для нього політичної сили, а за сумісництвом головою НСПУ В.Яворівським і членом Ради і Президії Спілки О.Михайлютою постав через непокірність останнього. Коли Олександр обіймав посаду 19/директора КП „Літфонд” (2003р.), йому запропонували підписати акт прийому-передачі документації Будинку творчості ім.А.П.Чехова у Ялті. Жодної документації на кілька мільйонів гривень не було. Була лише одна сторінка з переліком майна та проставленою кимось нібито його вартістю. Звісно, О.Михайлюта цього папірця не підписав. Ба більше - став вимагати аудиторської перевірки діяльності БТП ім.Чехова, дирекція якого показувала суцільні збитки й борги. Зрозуміла річ, така позиція голові НСПУ не сподобалась. Усе скінчилося тим, що О.Михайлюта написав заяву про звільнення за власним бажанням. На його місце негайно призначено колишнього водія В.Яворівського. Напевне, він і попідписував потрібні документи.

Але О.Михайлюта залишався членом Ради і Президії НСПУ і за ухвалою минулого з’їзду переймався створенням ВГО „Благодійний літературний фонд України”. Підготував проект Статуту, створював з головами обласних організацій місцеві осередки фонду, провів установчу конференцію. Постановою Ради НСПУ за 3 листопада 2003 року його призначено виконавчим директором цього фонду. Є відповідні постанови, протоколи з підписами В.Яворівського і вологими печатками Спілки. Все - законно. Одна лише біда: Мінюст не реєстрував благодійний фонд ні через місяць, ні через два... Саме тоді В.Яворівський публікував у пресі листи з вимогою відставки Л.Кучми. Зрозуміло, що справа з реєстрацією Літфонду мимоволі загальмувалася. До того ж, пан Яворівський незрозуміло чому зволікав із тим, аби надати юридичну адресу для Літфонду.

Тимчасом настав 2004 рік. Рада Спілки на бурхливе вмовляння В.Яворівського ухвалила резолюцію підтримати на президентських виборах В.Ющенка і потрапила у ще більшу опалу до чинної влади. Сам В.Яворівський сказав О.Михайлюті, мовляв, старий, потерпи до перемоги на виборах, а тоді – заживемо. І попросив передати йому всі папери,що їх підготував Олександр для реєстрації. Ніхто, звичайно, розписки з народного депутата від революційної „Нашої України” не брав.

Вирували президентські вибори. О.Михайлюта написав і видав першу правдиву книгу про Майдан - „Помаранчевий репортаж” - уже 5 грудня 2004 року, коли вельми обережні ще придивлялися - чия візьме. Але дивна дивина: у день презентації „Помаранчевого репортажу” в Спілці раптом оголошено вихідний. І хоча зала була переповнена, ніхто не з’явився - ні з очільників Спілки, ні з командирів „Нашої України”. Слід зауважити, що „Помаранчевий репортаж” додав чимало голосів В.Ющенкові на Запоріжжі, на Одещині (кількасот примірників зуміли роздати навіть у Донецьку, і люди брали книжку охоче), про що можуть посвідчити активісти низових штабів „Нашої України”

І ось В.Ющенко переміг, наприкінці січня 2005 року обійнявши президентську посаду. Природно: настав час узятися за те, щоб зареєструвати Літфонд, узятися з новими зусиллями. О.Михайлюта іде до В.Яворівського знову і знову, а той конкретну відповідь дедалі відтягує і відтягує. Аж раптом навесні Олександр дізнається, що Літфонд зареєстровано. Але - без нього. Як? Чому? Він намагається подивитися реєстраційні документи, але ніхто в Спілці їх не показує. Та власне далеко не всі їх і бачили . Відомо лише, що серед засновників з’явилося прізвище А.Крима, якого „знайшов” Яворівський .

-- Торік, 6 квітня, я без запрошення прийшов на засідання секретаріату Спілки,-розповідає Олександр,- аби з’ясувати з перших уст, що ж відбувається з Літфондом? Нагадаю, що його створювали за ухвалою минулого з’їзду, аби акумулювати кошти, що їх заробила дирекція управління майном (ДУМом), та справедливо розподіляти їх на потреби письменників. І що ж? Пан Яворівський на секретаріаті полоснув мене, ніби ножем, мовляв, ти рік нічого не робив, не реєстрував Літфонд, отже, вони (хто?) зареєстрували Літфонд і шукатимуть нового виконавчого директора. Це вкрай обурило. В мене на руках - постанова про обрання правління Літфонду у складі Ю.Завгороднього, П.Вольвача, І.Гургули, О.Лупія, О.Михайлюти, В.Пелепця, А.Погрібного, про ревізійну комісію ( О.Сливинський, В.Барна, С.Йовенко) і ніхто цих постанов не скасовував, значить, „таємний” Літфонд зареєстрували за підробними документами. Навіть без установчої конференції. А як сприймати відверту брехню: ”...ти рік нічого не робив”?

20/За цей період я написав і видав динамітну для чинного режиму повість „Химерія” і безоплатно роздав її виборцям, провів два кіновечори у Будинку кіно (художній фільм „Секретний ешелон” про вивезення українців з України 1948 року та опір НКВД, знятий за моїм однойменним твором, і фактично досі заборонений до широкого показу), випустив чергову „Білу книгу про утиски ЗМІ та окремих журналістів в Україні. Преса і влада”, опублікував повість про поневіряння незалежного кореспондента „Спаситель на білому

„ягуарі”, врешті видав і поширив книгу „Помаранчевий репортаж”, знайшов реальних і прозорих інвесторів для Спілки тощо... І це я – „нічого не робив”? А хто робив? Певне, ті,

що закликали мене і сотні бідних письменників у поношених-поношених черевиках біля ганку Спілки під час позачергового з’їзду боротися проти „цієї безчесної влади”, а невдовзі поспішив хапати високі державні нагороди з рук такого, за їхніми висловами, ворога демократії, такого ненависного Спілці Кучми? Воно й зрозуміло: Ющенко переможе там чи не переможе, а медалі, а звання, вони - ось, бери, не лови гав. Оце їхні принципи? І хто мені заявляє, що на моє місце виконавчого директора Літфонду шукають іншу особу. Мабуть, уже тоді на це місце мітили А.Крима, протягнутого особисто В.Яворівським на посаду секретаря всупереч Статуту - він не був членом Ради. Це все одно, якби позапартійний чоловік сікався керувати райкомом чи й ЦК. І це той-таки Анатолій Ісакович, який активно допомагав пройти до Київради одному із сумнозвісних заступників О.Омельченка, що його викрила преса в причетності до скандальних „земельних” історій у Пущі-Водиці. Пригадався мені і 2003 рік, коли, за змовою, з якимось високопосадовцем у Сімферополі пан Яворівський протягнув на засіданні Президії понад 60 кримських літераторів до Спілки - всупереч визначеному Статутом порядку. Тоді група письменників виступила проти такого волюнтаризму, а пан Яворівський зчинив галас, ніби режим Кучми хоче знищити Спілку. Хоча нині варто замислитися: хто ж насправді руйнує українську Спілку і є її безпосереднім справжнім руйнівником? До речі, той кримський посадовець - член правління Спілки письменників Росії. Тієї самої, що «нарочито» присвоїла одну зі своїх премій „за активну роботу на Україні” Н.Вітренко, відомому борцеві за впровадження російської мови - як другої державної. Цікаве виходить коло інтересів у пана Яворівського, чи не так? А я мимоволі опинився заручником і ситуації, і Спілки, і Яворівського . Ввесь цей час я не мав жодної платні від Спілки, мусив підробляти на упорядкуванні кількох книг, що панові Яворівському здалося „бізнесовими справами” і викликало чорну заздрість на ті мої мізерні статки. Байдуже, що впродовж усього періоду, коли питання Літфонду „зависло”, ніхто з секретарів навіть не поцікавився, як же і на що мені жити? Тому на засіданні секретаріату 6 квітня 2005 року, відчувши до себе навіяну В.Яворівським неприязнь, я сказав присутнім прямо в очі: ”Ви - безсовісні, брехливі, непорядні! Я взагалі скличу прес-конференцію і публічно вийду зі Спілки на знак протесту проти неподобств! Бо якщо до мене таке ставлення - це Спілка покидьків”. Там я дещо погарячкував, тому прошу пробачення у решти членів Спілки, я

мав сказати:”...бо це – секретаріат покидьків”. Присутніми були О.Лупій, А.Крим, Н.Гнатюк, М.Василенко, П.Мовчан, М.Косів, В.Герасимчук, М.Семенюк, С.Соловйов...

Доречно буде нагадати, що О.Михайлюту спершу витіснили з кабінету на Банковій, потім відібрали і кімнату на Суворова,3, виділену йому постановою секретаріату саме як виконавчому директорові Літфонду.

Причину нетерпимості до себе з боку голови НСПУ Олександр пояснює тим, що він ніколи не вів себе як підлабузник, не приховував од письменників фактів безгосподарності у Спілці, не вигукував на фуршетах „Віват Яворівському!” - і що взагалі неприпустимо для оточення лауреата - висловлював думку, що панові Яворівському краще б зосередитися на діяльності у Верховній Раді. Бо не можна ж одночасно сидіти на двох стільцях без шкоди - чи то для Спілки, чи то для Верховної Ради.

21/ Ситуація загострилася у переддень V з”їзду НСПУ, який сяк-так відбувся у жовтні 2006 року. Олександр написав листа до з’їзду під заголовком „Бог правду бачить” і подав його до газети „Літературна Україна”. Очевидно, потрактовуючи свободу слова на свій копил, редакція поклала лист бунтівного члена Ради і Президії під сукно. Варто уточнити, що газета давно перейшла в руки приватних осіб, а О.Михайлюта домагався від В.Яворівського, аби повернути її Спілці. Інакше незрозуміло, на яких підставах ТОВ „Літературна Україна” щороку отримує з бюджету по 300 тисяч гривень, і чому таким чином держава заохочує видання, де панує сувора неприпустима внутрішня цензура.

На зборах київських прозаїків, де був присутнім і В.Яворівський, Олександр порушив і проблему газети, і проблему заборони критики на адресу нардепа і голови НСПУ в одній особі, і закликав В.Яворівського попросити вибачення перед письменниками на майбутньому з’їзді за те, що спровокував Раду під час президентських виборів підтримати В.Ющенка, а сам переметнувся невдовзі до БЮТ, та запропонувати когось молодшого, необтяженого пенсійним віком і державними справами , на посаду голови НСПУ. При цьому підкреслив, що особисто не претендує на цю посаду.

Далі були збори київської міської організації. Хоча із майже 700 членів на них прибуло менше 300, ці збори назвали конференцією і обрали делегатів на з’їзд. Ясна річ, кандидатура О.Михайлюти виявилася непрохідною в списку – його зачитав один функціонер з апарату Спілки і до нього не потрапив жоден письменник, що будь-коли сумнівався в беззаперечності кандидатури В.Яворівського.

* Проте я виступив на цьому зібранні, – говорить Олександр, – зачитав лист Василя Стуса, написаний ним у совєтській тюрмі на волю на початку вісімдесятих років минулого століття. Ось цей текст:
*

”Власне, і читати нічого, хоча ми в камері дістаємо читати ( В.Бєлова, Ч.Айтматова й ін.), то в українській- нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня доба. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна-чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і залишилася в маргінесі сьогодення-безчасся. Бо не її час.Бо не час Вінграновського.Бо не час Драча-капітулянта поезії. Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір” (Василь Стус.Вікна в позапростір,К.-Веселка,-1992р.-стор.218).

Та цей час псевдопатріотів мусить, повинен, має, нарешті зобов’язаний минути. Після Помаранчевої революції, після Майдану, на сцену Свободи якого пан Яворівський так прагнув зі своїм глеком по сметану... Також я сказав про причини плачевного стану видавництва „Український письменник”: конкурсів на посаду директора за часів Яворівського не було, зате Володимир Олександрович особисто привів туди один по одному таких двох керівників, які протягом року завдали збитків на 200 тисяч гривень і зіпсували новенький різограф.

Сказав про маніпулювання з путівками до Будинків творчості і про невигідні умови оренди БТП ім.А.Чехова, і про збитки в розмірі 300 тисяч гривень, завданих Спілці від „непродуманої” угоди про оренду флігеля в дворі Спілки, і про незаконність, за якою обіймають кімнати за ч.10 у Спілці помічники Яворівського – чи то по Верховній Раді, чи то по якійсь черговій для нього політичній партії. Не зміг не загострити увагу і на грубих порушеннях Статуту самим головою. Так, забивши баки Раді, він робить одного колишнього службовця Адміністрації Л.Кучми своїм заступником, ще трьох чоловік, зокрема й А.Крима, секретарями Ради, які... не були членами Ради.

Друге. Приховує від членів Спілки важливі документи про її діяльність, але це забороняє не лише Статут, а й чинне законодавство.

22/Третє. Особисто позиціонує себе з партіями „Наша Україна”. „Реформи і порядок”, БЮТ (кажуть же, що риба шукає, де глибше, а людина, де краще), хоча в Статуті чітко записано, що обраний голова НСПУ „...на час виконання своїх обов’язків припиняє перебувати в будь-якій політичній партії” ( розділ IV, пунк г).

Олександр переконаний, що з’їзд НСПУ відбувся за заздалегідь відпрацьованим сценарієм. Щоправда, в дечому „голос” певної політичної сили перевершив самого себе.

Так, за його поданням відзначено державними нагородами одного колишнього консультанта ЦК КПУ, який писав відомі своїм змістом рецензії на В.Стуса, а в наш час був причетний до укладання „непродуманої” угоди про оренду флігеля, що завдало Спілці збитків на 300 тисяч гривень, інший наближений до голови орденоносець був причетний до підробки документів з реєстрацією Літфонду „без Михайлюти”.

Чому боялися друкувати лист до з’їзду О.Михайлюти напередодні з’їзду? Бо він міг зіпсувати сценарій. Позаяк розповідав, зокрема, як пан Яворівський змусив ДУМ передати в оренду своєму небожеві харчоблок у Будинку творчості, що в Коктебелі. Або – як Олександр приводив відомого інвестора до Спілки, що зголошувався власноруч погодити потрібні дозволи в Київраді та спорудити на місці занедбаних гаражів у дворі Спілки і частини земельної ділянки, зданої за копійки в багаторічну оренду якомусь продавцеві пива, сучасний готельно-ресторанний комплекс з умовою, що 50 відсотків готової споруди безоплатно перейде у власність Спілки. Це замість виканючувати гроші у держави дозволило б Спілці самостійно зробити потужний стрибок, щоб набути економічної незалежності, видавати десятки назв книг щороку, оплачувати лікування та оздоровлення всіх письменників, сплачувати надбавки до злиденних пенсій. Одначе, пан Яворівський заблокував той шлях до розвитку, мабуть, як особисто для себе невигідний.

--Як я можу прокоментувати моє виключення зі Спілки? – замислюється Олександр. – Як страх пана Яворівського та його оточення перед правдою. Спадає маска з його лиця – „борця за народ”. Вони ж мене навіть не викликали або ж не запросили на засідання Ради. Не було й зборів київських письменників, на яких мене мусили б „розбирати”. Хоча: навіть сталінські „трійки” заслуховували жертв перед проголошенням шаблонного вироку. І що – всі повірили обмовам Яворівського та Крима? Останній, знаю, розпускає чутки, ніби Михайлюта наговорив по телефону під час роботи в Спілці на немислимі суми. Але ким і коли були затверджені норми? Якщо я привів орендаря у ліве крило першого поверху, і він уже поповнив касу Спілки тисяч на 500 гривень – то це ні в кого не викликає нарікань? До того ж телефоном у моєму кабінеті під час блокади Спілки (впродовж багатьох тижнів за Кучми АТС вимикала всі телефони, окрім мого, встановленого пізніше ) користувалися всі секретарі та колишній юрист. З цього ж номера я розсилав факси у закордонні Спілки та правозахисні організації, і вони слали електронні листи в Адміністрацію Кучми з вимогами припинити тиск на письменників України. Виходить, не слід було цього робити? До речі, копія ноти міністра закордонних справ Канади надійшла й на мій факс. Я особисто поклав її перед очі Яворівському, а він її ніде навіть не оприлюднив, очевидно, вона виявилася йому невигідна.

Можливо, пан Яворівський побачив крамолу в тому, що напередодні V з’їзду я письмово звернувся до Голови Верховної Ради України О.Мороза з проханням розібратися, чи може голова комітету Верховної Ради одночасно обіймати адміністративно-господарську посаду, якою є посада голови НСПУ? Але ж: звертатися до Голови Верховної Ради має право будь-який дієздатний громадянин України. Я також просив головного бухгалтера Спілки надати мені копію угоди про продаж частини майнового комплексу Одеського будинку творчості. Як мені відомо, частину БТП продано всупереч і з порушенням Статуту і за заниженою вартістю, а два мільйони гривень осіли на рахунку якогось благодійного фонду. Можливо, саме того, що був незаконно зареєстрований „без Михайлюти”. Бухгалтер копію угоди надавати відмовилась, тому я письмово звернувся на початку листопада на ім’я голови Спілки з цим же проханням.

23/А 10 листопада, як я дізнався з газетної публікації, пан Яворівський поінформував Раду про порушення Статуту окремими членами Спілки. ”За такі дії, – пише газета, – О.Михайлюту виключено з НСПУ, Є.Пашковського попереджено”. Отож, я можу лише здогадуватися, що стоїть за отим „за такі дії”. Я також посмів звернутися, керуючись гаслом БЮТ( до якого поки що належить пан Яворівський) „Справедливість є, за неї варто боротися!”, до Кабінету Мінстрів з проханням перед тим, як виділяти в розпорядження пана Яворівського для Спілки бюджетні кошти, здійснити повну аудиторську перевірку діяльності всіх підрозділів НСПУ. Але про це я наполягав і в своєму виступі на зібранні київських письменників. У одному я впевнений стовідсотково, якби не блокували мій лист до з’їзду, якби делегатами були всі члени Спілки, як на попередньому, пан Яворівський набрав би так само 230 чи 240 голосів із понад1700. І тоді ніхто не повірив би, що 200 тисяч гривень на рік від оренди десятиповерхового БТП ім.Чехова у Ялті – це благо за умови прибутку у майже півтора мільйона гривень. І що віддати гектар землі в Ірпені в обмін на 6-8 квартир – то найкращий варіант для Спілки. Але так і буде, доки бовванітиме „культ бездарних Яворівських”. А минати він – знову ж таки – мусить, повинен, має, просто зобов’язаний.

І він-таки мине.

Інакше: хто ми тоді перед пам’яттю Василя Стуса!


Довідка: Олександр Михайлюта, автор книг прози і публіцистики „Ми не раби”,

„Алілуя”( книга про голодомор та винищення біженців на кордоні з Ро-

сією, випущена 1988 року та інсценізована Львівським молодіжним теа-

тром того ж року), „Секретний ешелон”, „Літаючий мерседес”, „Вольни-

ця”,”Ложа преси”, „Химерія”, „Ясновидець Дід Петро”,”Помаранчевий

репортаж”, „Спаситель на білому ягуарі” та неопублікованої повісті

„Йолоп царя небесного”.Лауреат премії журналу „Дніпро” та Фонду

„Україна ХХ1 століття”, нагороджений Почесною Грамотою Верховної

Ради України „За особливі заслуги передукраїнським народом”(2005).

Наразі – коментар до цих «куртуазних» спілчанських подій мого вчителя, лавреата Шевченківської премії, письменника Степана Колесника:

«Коли Олександр був директором «Літфонду» (2003), йому запрпонували підписати акт прийому-передачі документації Будинку творчості письменників ім. А.П.Чехова у Ялті. Ніякої документації на кілька мільйонів гривень не було. Була лиш одна сторінка з переліком майна та проставленою кимось нібито його варітстю. Звісно, Ол.Михайлюта цього папірця не підписав. Ба більше: став вимагати аудиторської перевірки діяльності БТП, дирекція якого показувала суцільні збитки й борги. Зрозуміло, що така позиція голові НСПУ не сподобалась. Усе скінчилося тим, що ОлМихайлюта написав заяву про звільнення за власним бажанням. На його місце негайно призначили колишнього водія В.Яворівського. Напевне, він і попідписував потрібні документи.
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment